<< Главная страница

Я (РОМАНТИКА)



Категории Микола Хвильовий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал ЦВIТОВI ЯБЛУНI З далекого туману, з тихих озер загiрноï комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. ...Я одкидаю вiï i згадую... воiстину моя мати — втiлений прообраз тiєï надзвичайноï Марiï, що стоïть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати — наïвнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом. Мати каже, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе... Тодi я беру ïï милу сиву голову i кладу на своï груди. За вiкном iдуть росянi ранки i падають перламутри. Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь i вiдходять у безвiсть лiта, моя буйна юнiсть. Природа томиться в передгроззi. А втiм, чути ще й iнший гул — глуха канонада. Насуваються двi грози. I Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. I моï мислi — до неможливостi натягнутий дрiт. День i нiч я пропадаю в чека. Наше помешкання — палац розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжоï фамiлiï — все це дивиться на мене з усiх бокiв мого випадкового кабiнету. На розкiшнiй канапi сидить озброєний татарин i монотонно наспiвує азiатське ала — ла — ла. Я бандит — за одною термiнологiєю, iнсургент — за другою, просто i ясно дивлюся на княжi портрети, i в моïй душi нема й не буде гнiву, бо я — чекист, але i людина. Темноï ночi в моєму надзвичайному кабiнетi збираються моï товаришi. Це чорний трибунал комуни. Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель: — Тут засiдає садизм! Я: — ...(мовчу). Моï товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Моïх товаришiв легко пiзнати: доктор Тагабат, Андрюша, третiй — дегенерат (вiрний вартовий на чатах). Я: — Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс! З давнiх покоïв, як i колись, виходять лакеï, схиляються перед новим синедрiоном i ставлять чай. Свiчi ледве горять. Скрiзь тьма: електричну станцiю зiрвано. м,, ,. У доктора Тагабата бiла лисина i надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся i приплюснутий нiс. Вiн менi нагадує каторжника i не раз, мабуть, мусив стояти у вiддiлi кримiнальноï хронiки. Андрюша сидить праворуч iз розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в чека проти його кволоï волi. Коли треба розписатися пiд темною постановою — розстрiлять, Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прiзвище. Я: — Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамiчно): — Розстрiлять! Андрюша переляканий, мнеться, потiм непевним голосом говорить, що вiн згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз i я здригаюсь. Передi мною пiдводиться образ моєï матерi... — ... Розстрiлять??? I мати тихо, зажурено дивиться на мене. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. В скляних дверях стоïть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села. ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, i лакеï вносять старi вина. Я дивлюся на доктора. Вiн i вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: так треба. Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чiтко пiдписався пiд постановою — розстрiлять — мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, — це ж вiн i мiй безвихiдний хазяïн, мiй звiрячий iнстинкт. I я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоï стихiï. Але який вихiд? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери. Я подумав, що доктор — злий генiй, зла моя воля, а дегенерат — па-лач iз гiльйотини. Атодi подумав — нiсенiтниця, який вiн палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гiмни. I вiдходила вiд мене моя мати, прообраз загiрноï Марiï. ...Свiчi танули. До розстрiлу присуджено — шiсть! На цю нiч досить! Я вийшов з княжого дому i пiшов пустельними вулицями обложеного мiста. Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три — чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток i згадую, що шiсть на моïй совiстi. Нi, неправда. Шiсть сотень, шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв — тьма на моïй совiстi!!! I знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiï, i бредуть народи, i вiки, i сам час... Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором i вартовим. Я гублюся в переулках. Нарештi потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долонi, схиляє свою голову на моï груди. Каже, що я зовсiм замучив себе. Потiм зажурено стає бiля образу Марiï. Я знаю: моя мати i завтра пiде в монастир: ïй незноснi нашi тривоги й хиже навколо. Я здригнувся: Хиже навколо? Як мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi! I тодi, збентежений, запевняю себе, що нiякоï матерi немає, усе це не бiльше, як фантом. Нi, це неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного я, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєï душi. — Кому потрiбнi моï переживання? Я справжнiй комунар/Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину? Перед лампадаю, як рiзьблення, стоïть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон. II Нашi назад: з позицiï на позицiю. На фронтi — панiка, в тилу — теж. Через два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальйон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни. Але зараз я не менше потрiбний тут. Iдуть глухi нарiкання, може спалахнути бунт. Моï вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам. А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тiльки бiля чорного трибуналу гнiтюча мовчазнiсть. Так: будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат i вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене: — Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я бiльше не можу тут. В менi раптом спалахнула злiсть. Вiн не може? Вiн хоче бути подалi вiд цього чорного брудного дiла? Хоче бути невинним, як голуб, вiддає менi своє право купатися в калюжах кровi? Кричу, що коли вiн ще раз про це скаже, то негайно розстрiляю. Доктор Тагабат знову розреготався, потiм сказав, що йде вiдпочивати i передав менi справу. Це було дiло № 282. Вартовий пiшов за пiдсудними. (Так, це був незамiнимий вартовий: вiн доглядав розстрiли, вiд яких ухилявся не тiльки Андрюша, а й ми з доктором.) У кабiнет ввiйшли двоє: жiнка в траурi i мужчина в пенсне. Вони були наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш — порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi. Фiлософи? Шукачi новоï правди? Чекаєте приходу нового спасителя свiту? Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Так! ...Так, по-вашому, значить, назрiв час приходу Нового Месiï? Мужчина й женщина: — Так! — Так чого ж ви не робите Месiï з чека? — Розстрiлять! Жiнка сказала глухо i мертво, що вона мати трьох дiтей. Чоловiк упав на колiна. Пiдскочив вартовий i вивiв ïх. Увiйшов дегенерат i сказав, що треба розiбрати позачергову справу. Привели черниць, якi на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни. Я входив у роль, був в екстазi. Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну. — Ведiть! В кабiнет ввалився цiлий натовп черниць. Я стояв одвернувшись i смакував: всiх ïх через двi години не буде! Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне: — Роз — стрi — лять! але вертаюся i бачу — прямо передi мною стоïть моя мати, моя печальна мати з очима Марiï. Я в тривозi метнувся — чи не галюцинацiя? I чую з натовпу зажурене: Сину! Мiй м'ятежний сину! Менi погано, я схопився за крiсло i похилився. Але в той момент мене оглушив регiт доктора Тагабата: — Мамо?! Ах ти, чортова кукло!.. Мамо?! Ти, зраднику комуни! Зумiй розправитися i з мамою, як умiв розправлятися з iншими. ...Я остовпiв. Стояв блiдий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарештi й другий кiнець моєï душi! Вже не пiду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тiльки право: — Нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне я. I я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну? Здавив щелепи i кинув рiзко: Всiху пiдвал. Я зараз буду тут. Не встиг я цього промовити, як кабiнет знову задрижав вiд реготу. Тодi я повернувся до доктора й чiтко спитав його, чи не хоче й вiн в штаб Духонiна разом ...з цiєю сволоччю? Мовчки вийшов з кабiнету i пiшов мiстом, мов п'яний, в нiкуди. Ill Це були неможливi хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послiдовним! I цiлу нiч розбирав дiла. Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли: я виконував своï обов'язки перед революцiєю. I не моя вина, що образ матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину. ...В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро: — Слухай! Дозволь ïï випустить! Я: — Кого? — Твою матiр! Я мовчу, потiм починаю реготати i грубо кричу йому: Провалiвай! Андрюша зблiд. Вiн не розумiє, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. I нiчого не бачить за моïм холодним дерев'яним обличчям. Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвiр. Бухкають гармати, летять кавалеристи, вiдходять на пiвнiч тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до пiдвалу. Хотiв глянути у вiконце, де сидiла мати. Пiдходить дегенерат i хiхiкає: — От так стража! Всi повтiкали!.. А вiн залишився. Так, це був вiрний пес революцiï. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким вогнем. Я подумав тодi: Це сторож моєï душi — i побрiв без мислi на мiськi пустирi. А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Iнсургентам дано наказ задержатися до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах i в мовчазних пiдворiттях. Йшла спiшна евакуацiя, палили документи. Я остаточно збився з нiг! ...Але раптом виринало обличчя моєï матерi, i я знову чув зажурений i впертий голос. Чорний трибунал комуни збирається до втечi. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi i п'є вино, мовчки стежачи за моïми наказами. Його погляд нервує мене i непокоïть. Сонце зiйшло. Конає вечiр. Рiзко кажу доктору: Через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд. Тодi вiн iронiчно й байдуже:Ну i що ж? Добре! Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цiй партiï засуджених моя мати. Не витримую й шаленiю, кричу, щоб не жартував зi мною. Але голос зривається, i я раптом почуваю себе жалким i нiкчемним. Вартовий увiйшов i доповiв, що партiю привели, розстрiл призначений за мiстом. ...З — за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. В городi йшла енергiчна перестрiлка. Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi. Я нiколи не забуду цiєï мовчазноï процесiï — темного натовпу на розстрiл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозi, як тодi — в нiкуди, а збоку брели сторожi моєï душi: доктор i дегенерат. Матерi не бачив у натовпi, але вiдчував: пахне м'ята. Я гладив ïï милу голову з нальотом срiблястоï сивини. Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Я раптом вiдкинувся: що це? Галюцинацiя? Невже це голос моєï матерi? Невже я ведуïïна розстрiл? Так, це була дiйснiсть. Справжня життьова дiйснiсть — хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть. А може, це помилка? Може, треба зробити по — iншому? Ах, це ж легкодухiсть! Дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але й єдина дорога до загiрних озер невiдомоï прекрасноï комуни. I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi. Мовчазна процесiя пiдходила до бору. До мене пiдiйшов доктор, поклав руку на плече i сказав: Ваша мати там! Робiть, що хочете! Я подивився — з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся. ...Я вийняв з кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньоï постатi. I тодi ж, пам'ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями. Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожi полки. Треба спiшити! Але я йду i йду, а одинока постать моєï матерi все там же. Вона стоïть i зажурно дивиться на мене. Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабiє. Хочеться заплакати, як в дитинствi. Пориваюся крикнути: — Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (ïï м'ятежний син) зовсiм замучив себе. Так, це галюцинацiя. Я давно вже стою на порожнiм узлiссi навпроти матерi i дивлюся на неï. Вона мовчала. Здiймалися огнi. Ворог пiшов у атаку. ...Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку за шию своєï матерi й притиснув ïï голову до своïх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрiзаний колос, похилилась вона на мене. Я положив ïï на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць. Я поспiшив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й пiдбiг до трупа матерi. Впав на колiна й припав устами до лоба. По щоцi, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом — дегенерат: Ну, комунаре, пiдводься! Порадо батальйону! В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову. ...Iшла гроза. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. Йшла чiтка, рясна перестрiлка. ...Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни.

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, Я (РОМАНТИКА), МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Я (РОМАНТИКА)


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация